Як і в багатьох містах Великої Британії ХІХ століття, населення Бірмінгема зростало дуже швидко. Значна частина приросту була зумовлена імміграцією з навколишніх графств, але люди приїжджали, навіть із півночі Англії, Уельсу, Східної Англії та Лондона. Рівень смертності в Бірмінгемі, як і в багатьох великих містах, був значно вищим за середній показник по країні, але рівень народжуваності теж був високим. Враховуючи, що протягом більшої частини своєї історії Бірмінгем офіційно був не більше ніж село, це зростання було надзвичайним. Протягом вікторіанської епохи він став другим за величиною населеним центром Англії, а офіційно отримав статус міста в 1889 році.
Зі зростанням Бірмінгема тиск на житлове будівництво ставав дедалі відчутнішим, і жадібні приватні орендодавці прагнули втиснути якомога більше нерухомості на якнайменшу ділянку землі. Будівництво житла впритул один до одного, по суті, терасованих будинків глибиною в одну кімнату, що ділили задню стіну з іншим рядом і були прибудовані до внутрішнього двору, вважалося найкращою можливою моделлю. Більш детально про бірмінгемські двори читайте на birmingham-future.com.
Зростання Бірмінгема
Згідно із Законом про муніципальні корпорації 1835 року Бірмінгем отримав статус муніципального району у Ворікширі з обраною міською радою. У 1889 році королева Вікторія надала Бірмінгему статус міста, а також він став районом графства, який самостійно керував своїми справами.
Протягом другої половини ХІХ століття найближчі до міста райони, за винятком Еджбастона, були забудовані житлом середнього класу. Дуже часто це була стрічкова забудова з двох сторін дороги, що вела з Бірмінгема. Пізніше почало з’являтись житло для ремісників та робітників. Уся річ у тім, що не дивлячись на доволі «кусальні» ціни на залізничні квитки, середній клас міг собі дозволити територію для проживання не обов’язково біля роботи.
Це підтверджує, і той факт, що заміські забудови зазвичай з’являлися після будівництва місцевої залізничної станції. Пізніше, в останній чверті ХІХ століття були прокладені маршрути до нових передмість для дешевих трамваїв та автобусів, що ще більше сприяло подальшому зростанню будівництва у віддалених районах.
Специфіка будівництва робітничого житла
Що стосується центру Бірмінгема, то до 1870-х років він був оточений житлом робітничого класу, мова про Гоклі, Лозеллсі, Нечеллсі, Даддестоні, Солтлі, Дерітенді, Гайгейті, Ледівуді. З центральних районів не був заселений робітниками лише Еджбастон, він залишався районом для заможних.
Будинки зазвичай будували з місцевої цегли з глиняних кар’єрів та цегельних заводів. У ті часи, земля під забудову рекламувалася з урахуванням її глиняних запасів. Більшість будинків були покриті валлійським шифером, який доставлявся каналами.
Однак багато житлових будинків розташовувалися спина до спини, дві кімнати вгорі — дві знизу або, навіть одна вгорі — одна знизу, зі спільними зовнішніми туалетами та пральними засобами в загальному дворі. Велика кількість цих будинків збереглася до 1950-х років, а деякі — аж до 1970-х. Хоча вже з кінця 1870-х років нові постанови встановлювали мінімальні стандарти житла. Відтак будинки кращої якості будувалися в подальшому концентричному колі, виходячи за межі попередньої міської зони в Роттон-Парку, Гоклі, Вінсон-Грін, Лозеллс та Нечеллс, а також далі в Хайгейті, Спаркбруку та Смол-Гіті.
Але саме в ті часи ХІХ століття в бірмінгемському будівництві з’явився термін — «спина до спини». Це був бірмінгемський двір, який колись домінував у містах Мідленда. Тоді до Бірмінгема приїжджали люди з усього світу, щоб працювати та жити пліч-о-пліч у цих будинках, які нині досить яскраво розкривають історію робітничого класу ХІХ та XX століть.
«Спинка до спинки»
«Спинка до спинки» — це будинки, які буквально будували спиною до спини, швидко та дешево, причому зовнішні будинки виходили на вулицю, а внутрішні — у спільний двір. Хоча стіни між будинками були завтовшки лише в одну цеглину, що робило їх дуже шумним місцем для проживання, перемички над дверима та еркери ззаду свідчили про те, що вони були краще збудовані, ніж багато інших поблизу.
До 1896 року всі будинки, що виходили на вулицю Герст, стали магазинами, і так все лишалося до 2002 року, аж поки всі ці приміщення не були звільнені.
Усі, хто жив у такому житлі, розташованому один біля одного, або «при дворовому» будинку, користувалися спільним приміщенням для прання та невеликою кількістю вуличних туалетів, що сприяло поганій санітарії. До прикладу, такий двір з 11 будинків міг бути домівкою для 60 осіб, і для них було лише чотири вбиральні.
Додайте до того, що багато сімей брали квартирантів, щоби було легше сплачувати оренду, це було звичайною справою. Ба більше, квартиранти часто ділили спальню з дітьми сім’ї, відокремлену від них імпровізованою шторою. У таких умовах проживання, процедура купання передбачала встановлені металеві ночви у дворі на вогонь і спробу в них скупатися, не торкаючись тілом стінки такої ванни, щоб не опектися. Таке миття здійснювалося один раз на тиждень, і після нього людина ставала не набагато чистішою, ніж була.
Тож абсолютно логічно, що такі будинки були засуджені. Це відбулося у 1930-х роках. Помешкання записали в антисанітарні місця для проживання. Але, як часто буває, люди жили тут аж до 1960-х років. Хоча на той час ці будинки були не просто антисанітарними, але стали й конструктивно небезпечними.
Тим часом з 1870-х років чинився тиск на позбавлення Бірмінгема цих «лежбищ» в центрі міста. Джозеф Чемберлен протестував проти них на засіданнях міської ради, говорячи, що населення виховується у вологих, темних, похмурих дворах і провулках, які можна побачити по всьому місту. Також він зазначав, що люди в таких помешканнях оточені шкідливими впливами різного роду та поставлені в умови, в яких дотримання, навіть звичайної пристойності неможливе.
Але видалення цих помешкань було нелегким завданням — адже ще в 1875 році майже половина населення Бірмінгема жила в таких будинках. Проте, хай там як, але нові будинки були таки побудовані, а помешкання, розташовані «один до одного спиною», спорожніли та були знесені. Хоча були певні винятки з правил. До слова, була ще одна причина популярності таких будинків. Мова про їхню дешевизну під час будівництва, а відтак суттєву прибутковість для орендодавців.
«Останній із могікан»
Хай там як, але до 1970-х років майже не залишилося жодного будинку, розташованого один до одного впритул. Зберігся лише один дещо змінений квартал у місті на розі вулиць Індж та Герст. Цей будинок за адресою Герст 15 мав бути знесений ще в 1966 році, але його так і не знесли, ймовірно, через магазини, що працювали на цій самій вулиці. У 1990-х роках ця нерухомість змінила власника.
Вона перейшла під управління Бірмінгемського фонду охорони природи, після завершення ремонтних робіт — до Національного фонду. Завдячуючи Національному фонду у 2001 році його було відновлено.
На даний час у деяких районах Бірмінгема дуже багато вікторіанських будинків, які збереглися, маючи пристойний і цілком придатний для проживання стан. Відтак чому б цим не скористатись людям, які, навіть такого житла не мають.
Джерела:
- https://www.nationaltrustscones.com/2023/05/birmingham-back-to-backs.html
- https://www.nationaltrust.org.uk/visit/birmingham-west-midlands/birmingham-back-to-backs/history-of-birmingham-back-to-backs
- https://billdargue.jimdofree.com/glossary-brief-histories/a-brief-history-of-birmingham/victorian-birmingham/#:~:text=By%20the%201870s%20the%20centre,upper%20and%20upper%20middle%2Dsuburb.