Поява дротового телефону стала важливим винаходом людства. Нову технологію успішно навчилися застосовувати не лише у звичайному житті. Використання телефону в житті людей сприяло всьому подальшому прогресу. Перший телефонний апарат у Бірмінгемі з’явився лише в 1879 році. І він був у власності однієї людини – Генрі Пірсі. Більше на сайті birmingham-future.
Привілей багатих
Перші телефони були дорогим задоволенням. Тому вперше вони почали з’являтися в будинках багатих людей. У Бірмінгемі велика заслуга у привчені місцевих до телефонів належить саме Генрі Пірсі. Перш ніж у Бірмінгемі з’явилася перша міська телефонна станція, містер Пірсі вмовив дюжину бірмінгемців, за оплату в 10 фунтів на рік, приєднатися до його мережі.
Перша велика телефонна компанія називалася Midland Telephone і розміщувалася на перетині Нью-стріт і Стівенсон-плейс. Протягом року відкривалися й інші офіси компанії в Астоні, Вулвергемптоні, Сметвіку та інші.
Незважаючи на те, що Midland Telephone намагалися донести телефонний зв’язок у кожний будинок, їхні справи просувалися повільно. У 1882 році вони змогли набрати лише першу сотню клієнтів. Хоча на той час це теж був свого роду прогрес. Midland Telephone змогли переїхати в інший офіс на розі Беннетс-Хілл та Колмор-Роу.
Розташовувалися вони на горищі будівлі, і це було вигідне місце розташування. Оскільки на той час для зв’язку використовували повітряні лінії. І отримати доступ до ліній передач було простіше через дах.
Незважаючи на зручність використання повітряних передач, саме Бірмінгем став першим містом у світі, де проклали підземний кабель. Це сталося в 1883 році. Перший кабель проклали під Беннетс-Хілл та Грейт-Чарльз-стріт.
Проблеми перших абонентів
У 21 столітті маючи сучасні смартфони, ми можемо без проблем зателефонувати на інший кінець планети. Для цього достатньо кількох торкань екрана. Але в 19 столітті телефонні абоненти мали пройти цілий квест.
Тоді між двома абонентами були ще оператори-телефоністки. Щоб комусь зателефонувати, потрібно було спочатку зв’язатися з телевізійною вежею. Для цього у бірмінгемців на стіні, поряд із телефоном, висіла дерев’яна коробка із білою кнопкою. Далі необхідно було назвати ім’я та прізвище людини, якій хотіли зателефонувати та її номер. І вже потім оператор встановлював зв’язок. Після завершення розмови про це доводилося повідомляти оператора. Це додавало труднощів бірмінгемців. І збільшувало час очікування підключення зв’язку.
До того ж проблеми полягали ще в запам’ятовуванні номерів. Адже спільного міського довідника не було до 1886 року. Перший довідник складався із 614 номерів. До нього спочатку внесли номери різних підприємств, магазинчиків. В основному тих, хто був бізнес-партнером телефонної компанії.
У 1887 році справи компанії йшли якнайкраще. І вони переїхали в гарну будівлю на Ньюхол-стріт,19. Згодом воно стало Центральною телефонною станцією. Там працювало 60 операторів. За місяць вони заробляли понад 30 шилінгів.
Кількість телефонних станцій зростала. Це давало змогу покрити велику площу та під’єднати до телефонної мережі ще більше людей. В 1938 році таких вишок було 34. Для абонентів з’явилися нові правила користування: три літери назви станції та номер абонента. Лише в 1966 році у використання ввели телефонні коди та повноцінні телефонні номери. До цього номер абонента складався з 3 чи 4 чисел.
Коди телефонних станцій згодом майже не змінилися. Навіть у 21 столітті, щоб скористатися міською телефонною мережею, необхідно набирати код телефонної станції, а потім уже номер абонента.
З винаходом стільникового зв’язку стаціонарні телефони пішли у забуття. Але сам момент їх винаходу значно позначився на всьому людстві. І подекуди відіграв ключову роль у історичних моментах.
