Архітектурні стилі рідко «захоплюють» міста самі по собі — ніби комівояжери з валізою бетону чи готичних арок. Зазвичай місто саме обирає, у що йому вдягнутися в той чи інший період своєї історії. І справа тут не лише в моді. Хоча архітектори, як і всі творчі люди, теж люблять колективно захопитися чимось настільки сильно, що потім пів століття намагаються це знести.
Так само й Бірмінгем обрав модернізм зовсім не випадково. Місто, яке виросло на фабриках, димі, залізниці та промисловому прагматизмі, навряд чи могло нескінченно прикидатися музейною листівкою. До середини XX століття воно вже мислило категоріями швидкості, транспорту, виробництва й ефективності. Більш докладно про архітектурну історію міста та окремі міські будівлі можна почитати на birmingham-future.com.
Неабияк цьому посприяла Друга світова війна, після якої з’явився зручний привід перебудувати все радикально: частину старого міста знищили бомбардування під час сумнозвісного «Бліцу», іншу — самі міські планувальники, привіт головному інженеру міста Герберту Манцоні, з ентузіазмом прирекли на знесення.
Модернізм для Бірмінгема став не просто архітектурним стилем, а майже офіційною ідеологією міського майбутнього. Бетон мав символізувати прогрес, дороги — свободу, а висотки — нову епоху.
Тут одразу згадуються знаменита бібліотека Джона Мадіна та Bull Ring, які хоч і зносили під гучні протести архітекторів і захисників модернізму, але все ж за мовчазної згоди більшості містян. Здавалося, вони справді зненавиділи «сірий бетон». Але це вже інша історія.
Так ось ти який модернізм
Модернізм в архітектурі народився не тому, що комусь раптом набридли колони, ліпнина та статуї сумних античних чоловіків. Початок XX століття взагалі погано підходив для декоративних надмірностей. Світ стрімко індустріалізувався, міста росли, а дві світові війни остаточно переконали Європу, що майбутнє має бути практичним, дешевим і функціональним.
Саме так і з’явився модернізм — архітектурний стиль, який фактично оголосив війну всьому «зайвому». Нові архітектори вважали, що будівля повинна чесно показувати свою конструкцію, а не маскувати бетон під мармур чи прикрашати фасади декоративними елементами «для краси». На зміну орнаментам прийшли прямі лінії, скло, метал і залізобетон.
Після Другої світової модернізм став майже офіційною мовою відбудови британських міст. Але саме Бірмінгем пішов у цьому напрямку далі за багатьох інших. Якщо Лондон ще намагався балансувати між історичною спадщиною та новими кварталами, то Бірмінгем часом виглядав так, ніби вирішив повністю переселитися в майбутнє.
Саме тут особливо прижився бруталізм — найрадикальніша й найсуперечливіша форма модернізму. Його важко сплутати із чимось іншим: масивні бетонні конструкції, гігантські геометричні форми, мінімум декору й максимум функціоналу. Символами цієї епохи для Бірмінгема стали, згадувані вище, легендарна бібліотека Джона Мадіна та старий Bull Ring — споруди, які для одних були архітектурними шедеврами, а для інших — найпереконливішим аргументом ніколи більше не довіряти архітекторам бетону.
Коли бетон спрацював
Проте модернізм у Бірмінгемі — це не лише про бетонних монстрів, транспортні розв’язки та міські архітектурні експерименти, від яких і досі нервово здригаються поціновувачі вікторіанської архітектури. Після затвердження у 1950-х роках масштабного плану відбудови міста Бірмінгем справді почав стрімко змінюватися, але далеко не всі модерністські будівлі виявилися настільки невдалими, як це іноді люблять подавати ретроспективно.
Ба більше, деякі з них досить органічно вписалися в міський ландшафт і із часом навіть стали локальними символами епохи. Хорошим прикладом можна вважати Rotunda — циліндричну висотку, зведену у 1960-х роках неподалік Bull Ring. На фоні масивного й часто надто прямолінійного бірмінгемського бруталізму вона виглядала майже футуристично елегантною.
Будівля не намагалася тиснути на містян бетонною вагою, а навпаки — створювала відчуття легкості та руху. Її округла форма виглядала настільки незвично для тогочасної британської архітектури, що Rotunda швидко стала одним із найбільш упізнаваних елементів міського горизонту. Хоча справедливості заради слід зауважити, що певну роль у її порятунку відіграв і статус пам’ятки архітектури, який Rotunda отримала у 2000 році.
Парадоксально, але саме модернізм подарував Бірмінгему частину його нинішньої візуальної впізнаваності. Інша річ, що місто, захопившись новими ідеями, у певний момент просто перестало вчасно натискати на гальма.
Місто після бетону
Відтак наприкінці XX століття модернізм у Бірмінгемі раптом перестав виглядати як обіцянка майбутнього. Те, що ще вчора вважалося сміливим кроком уперед, нині дедалі частіше називали помилкою планування. І місто, яке колись із таким ентузіазмом перебудовувало себе, так само енергійно взялося за демонтаж.
У 1980–1990-х роках хвиля знесень і реконструкцій охопила значну частину модерністської забудови. Часто це подавалося як «оновлення міського середовища», але на практиці означало втрату цілих пластів післявоєнної архітектури. Згадуване знесення старого комплексу Bull Ring стало одним із найбільш символічних моментів цієї трансформації — не лише фізичної, а й ідеологічної.
Дискусія навколо цього процесу швидко вийшла за межі професійних архітектурних кіл. Активісти, історики та частина містян почали говорити про втрату модерністської спадщини як про окрему проблему. Те, що не так давно сприймалося, як «незручна спадщина», поступово почало набувати статусу історичного шарму міста, який неможливо просто стерти без наслідків.
Так само на початку XXI століття модернізм і бруталізм почали переосмислювати як частину культурної ідентичності, а не лише як архітектурну помилку. У Бірмінгемі це призвело до вибіркового збереження та адаптації низки об’єктів. Зокрема, та сама Rotunda залишилася ключовою домінантою центру міста, зазнавши реновації та пристосування під сучасне використання. Будівля була закрита на реконструкцію у 2004-му і знову відкрита у 2008-му.
Схожа доля торкнулася і низки офісних та житлових башт післявоєнної епохи: частину з них модернізували, частину — інтегрували в нові квартали, а частину зберегли як нагадування про той період, коли місто без вагань будувало майбутнє з бетону.
Постмодерністський Бірмінгем
У підсумку, коли сірого бетону стало занадто багато, він поступово почав викликати не захоплення, а втому й неприязнь. Те, що колись здавалося сміливим майбутнім, перетворилося на фон повсякденності.
Але модернізм не помер. У наш час йому на зміну прийшов постмодернізм і нова хвиля архітектури зі склом, металом і більш «легкою» візуальною мовою. Бірмінгем у цьому теж не відстає: з’явилися такі впізнавані об’єкти, як The Cube та Selfridges Building, які формують інший образ міста — більш блискучий, різноманітний і комерційно дружній.
Поки що вони подобаються містянам і туристам, але архітектурна історія має звичку повторюватися. І що буде із цими символами через 50–100 років — питання, на яке жоден стиль поки не дав чесної відповіді.
Джерела:
- https://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1080/02665433.2011.550446
- https://www.birminghammail.co.uk/news/nostalgia/birmingham-future-seen-from-1950s-5778029
- https://www.kupi.com/en-ae/explore/united-kingdom/birmingham/history
- https://www.cloud-cuckoo.net/openarchive/wolke/X-positionen/Birmingham/birmingham.html
- https://c20society.org.uk/lost-modern/birmingham-central-library