Ця досить сюрреалістична споруда Бірмінгема, місце призначення багатьох шкільних екскурсій у дитинстві. Тямущі люди стверджують, що на папері виглядає так, ніби це не повинно працювати, але якимось чином воно працює. Дехто, навіть називає цю споруду восьмим чудом світу. Мова про славнозвісний «Спагеті-Джанкшен», або офіційно — транспортна розв’язка Ґрейвеллі-Гілл.
До слова, з погляду пішохода, у розпорядженні якого знаходиться рясно прикрашений графіті простір під «Спагеті-Джанкшен», він майже спокійний. Тут є зелень, яка в міру своїх можливостей бореться з вихлопними газами від автомобілів над головою. До того ж цей простір пропонує притулок із «дахом над головою» для безхатьків у цьому районі, яких часто виганяють з інших місць. Підземна частина «Спагеті-Джанкшен», безумовно, є недооціненою зоною. Більш докладно про неоднозначну транспортну розв’язку Бірмінгема, яка нещодавно відзначила свій піввіковий ювілей читайте на birmingham-future.com.
Восьме чудо світу
Протягом свого існування, а це вже більше ніж півстоліття, транспортна розв’язка Ґрейвеллі-Гілл, яку ласкаво називають у народі «Спагеті-Джанкшен», викликала суперечливі думки. Її відкриття відбулося 24 травня 1972 року. Захід був дуже успішним, адже цей транспортний вузол став завершальним елементом великого інфраструктурного проєкту, який розробили спеціально для того, щоб з’єднати кілька основних транспортних потоків у центрі нової системи автомагістралей, навіть не Бірмінгема, а всієї Англії.
Сталося те, що мало статися дещо раніше, а саме, ця складна багатошарова бетонно-сталева конструкція, об’єднала, як національні, так і місцеві автомагістралі, спрямувавши транспортний потік до міста Бірмінгем через багатосмугову швидкісну автомагістраль Aston Expressway. Здавалося б, а про що тут говорити, об’єднала й об’єднала, спрямувала й спрямувала, для того її й будували. Але річ у тім, що Ґрейвеллі-Гілл завжди була не просто транспортним вузлом, вона була і є чимось значно більшим для мешканців Бірмінгема.
«Спагеті-Джанкшен» стала інженерним дивом, яке завдало певної шкоди місцевим громадам та довкіллю. Щоб звільнити місце для майже 12,7 тис. тонн конструкційної сталі та 175 тис. тонн бетону, було знесено аж 146 будинків. До всього довелось перепланувати ландшафт під розв’язкою. Це означало, що річку Тейм перенаправили, створивши Салфордське водосховище, ну і, як часто буває, в таких випадках і парк. Але й це не все. За річкою розв’язка охопила, перетинаючи канали Гранд-Юніон, Бірмінгем і Фейзлі, залізничну лінію Бірмінгема та Південно-Західної залізниці, а також головну регіональну газопровідну магістраль.
З огляду на таку кількість роботи, проєкт проголосили дивом сучасного світу, яке, аж ніяк не нагадувало щось інше. Навіть прославлений на весь світ своєю дорожньою інфраструктурою Лос-Анджелес, за думкою «браммі», просто відпочивав. Після будівництва, у тому таки 1972 році архітектурний критик Рейнер Бенхем відзначив у статті для журналу «New Society», що щільно розташовані вигнуті та пересічні перспективи подвійних рядів колон, здавалися ще більш надзвичайними, якщо дивитись на них із вікна автомобіля, що рухається. І взагалі, на думку критика, цей транспортний вузол був великим витвором мистецтва Бірмінгема.
Автор проєкту
Кілька слів про автора проєкту, головного інженера, лондонського архітектора Оуена Вільямса. Вільямс був відомий низкою ключових модерністських будівель, включаючи будівлю Експрес у Манчестері та приміщення Бутс D10 у Ноттінгемі. Він народився в 1890 році в Тоттенгемі, у родині бакалійника валлійця. Пізніше його родина переїхала до Лондона. Відомо, що Оуен Вільямс навчався в одній зі шкіл Тоттенгему, бувши неабияким знавцем математичних наук. Пізніше юнак працював в одній із лондонських компаній, паралельно, здобуваючи ступінь інженера в Лондонському університеті.
Далі була робота головним консультантом компанії «Виставка Британської імперії», завдяки якій він познайомився з архітектором Максвеллом Айртоном. У підсумку цей творчий дует розробив мости в Шотландії. Відомо, що Вільямс проєктував свої будівлі, як функціональні споруди, оздоблюючи їх декоративними фасадами. Бувши радше інженером, ніж архітектором, він працював над серією залізобетонних споруд у міжвоєнний період.
Після Другої світової війни Оуен Вільямс був запрошений для роботи над розробкою першого плану системи автомагістралей Великої Британії. Серед робіт архітектора, які не пов’язані з дорогами Dorchester Hotel, фармацевтична фабрика the Boots у Ноттінгемширі, оздоровчий центр Pioneer на півдні Лондона.
Як розв’язка змінила Бірмінгем
Після здачі в експлуатацію «Спагеті-Джанкшен» став переворотом, не лише для автолюбителів міста чи країни, але і для влади Бірмінгема. Це дозволило відновити авторитет міста, як на рівні Великої Британії, так і на світовій арені. Як відомо, у Бірмінгемі давно хотіли збудувати окружну автодорогу. Це стало особливо актуальним після Другої світової, коли автомобільна промисловість процвітала. Нагадаємо, що під час війни Бірмінгем зазнав значних руйнувань, від бомбувань німецької авіації. Зі збільшенням добробуту прийшла й більша мобільність. Оскільки міста та райони на північ від Бірмінгема приваблювали жителів передмість, збільшився пасажиропотік.
Але були й певні проблеми. На початку 1970-х років багатосмугова автомагістраль, що так нахабно прорізала міську забудову, була абсолютно новим явищем. Тому не дивно, що до її існування довелося пристосовуватись. Уже, навіть після будівництва, були випадки, коли пішоходи намагалися перетинали швидкісну автомагістраль Aston Expressway, маневруючи серед потоків швидкого автотранспорту.
Але новизна розв’язки неоднозначно впливала не лише на пішоходів. Автомобілісти теж іноді потрапляли в халепу. Для них, навіть був випущений спеціальний порадний посібник, у якому радили, як безпечно їздити на цій частині шляху. Серед порад були наступні — використовувати очі, їздити за знаками, і тоді без проблем можна не заблукати на «Спагеті».
Тим часом Британська автомобільна асоціація спробувала розвіяти занепокоєння автолюбителів щодо використання перехрестя. Вона повідомила своїм членам, що зібрану електронними детекторами на проїжджій частині інформацію аналізуватиме цифровий комп’ютер. Це було необхідно, щоб відстежувати аварії або несправності та запобігати дорожнім «коркам».
Перехрестя, як джерело натхнення
Як виявилось, ця розв’язка змінила не лише те, як люди звикли користуватися дорогами, а й саме розуміння міста. Можна сказати, що з її появою бере початок сучасна епоха. Першими, хто зорієнтувався в ситуації й досить швидко скористався нею стали кінематографісти.
До прикладу, британський режисер Девід Аскі в 1973 році у своєму псевдопсиходелічному мюзиклі «Take Me High» розповів історію про самоаналіз банкіра-торговця Тіма Метьюза, якого зіграв Кліфф Річард, під час його місії з порятунку ресторану «Брамбургер». Так от, у заяві про перехідний стан британського міста середини століття Метьюз обирає своїм домом канал, а способом пересування транспортним засобом естакаду «Спагеті-Джанкшен», яка використовується, як символ сучасності.
Джерела: