Бірмінгем XIX століття рідко асоціюється з тишею. Це місто металу, фабрик, диму і промислового шуму. Саме тут індустріальна революція перетворила Англію на «майстерню світу», а саме місто — на один із центрів нової урбаністичної епохи. І, здавалося б, у такому місці людина мала б думати переважно про вугілля, прибутки й черговий патент на вдосконалений механізм. Але посеред цієї механічної реальності виникла дивна й майже парадоксальна річ — вітражі, які ніби заперечували сам дух індустріального часу.
У Birmingham Cathedral, більш відомому як собор Святого Філіпа, збереглися чотири знамениті вітражі Edward Burne-Jones, створені в майстерні William Morris наприкінці XIX століття. Вони вважаються одними з найкращих зразків вікторіанського вітражного мистецтва у світі. І це трохи іронічно: одні з найпоетичніших робіт британського сакрального мистецтва народилися саме в місті, яке більшість людей досі уявляє як суцільний ліс фабричних труб. Більш детально про це можна прочитати на birmingham-future.com.
Від середньовічного світла до вікторіанського скла
Перші технології кольорового скла існували ще в античному світі — у римлян та мешканців Близького Сходу. Щоправда, тоді йшлося радше про декоративні вставки або невеликі кольорові елементи. Повноцінний вітраж як частина архітектури сформувався значно пізніше, приблизно в ранньому середньовіччі, коли християнські храми почали перетворюватися не просто на місце молитви, а на складний простір символів.
Але справжній розквіт вітражного мистецтва почався у XII столітті у Франції. Саме там готична архітектура фактично «відкрила» стіну для світла. Якщо романські храми були важкими й масивними, то готика раптом вирішила, що камінь може не бути головним. Аркбутани, стрілчасті арки й нові конструктивні рішення дозволили робити величезні вікна, які й почали заповнювати кольоровим склом. Ідея була доволі амбітною: світло в храмі мало символізувати присутність Бога.
Одним із найвідоміших центрів раннього вітражного мистецтва став Chartres Cathedral, де значна частина середньовічних вітражів збереглася донині. Саме французька готична традиція стала основою для подальшого поширення вітражів по Європі.
До Англії ця мода дісталася досить швидко — разом із готичною архітектурою після нормандського завоювання. Уже в XII–XIII століттях англійські собори почали активно використовувати кольорове скло, хоча місцева традиція поступово стала більш стриманою, ніж французька.
Але реформація XVI століття, громадянські війни, пуританство і традиційна британська схильність час від часу радикально «наводити порядок» у храмах призвели до знищення величезної кількості середньовічних вітражів. Частина була розбита, частина — продана, а частина просто зникла разом із перебудовами церков.
І саме тому XIX століття стало для Англії епохою великого повернення вітражів. Вікторіанська доба раптом вирішила, що середньовіччя було не таким уже й поганим. На хвилі неоготики британські архітектори, художники та ремісники почали відроджувати старі техніки. Так з’являються майстерні, які перетворюють вітраж уже не лише на церковний елемент, а на окремий вид мистецтва.
Як барокова церква стала полотном для вітражів
Одним із найвідоміших вітражів Бірмінгема є вітраж Birmingham Cathedral. Його історія почалася значно скромніше, ніж можна було б очікувати від одного з головних храмів великого британського міста. На початку XVIII століття Бірмінгем ще не був індустріальним гігантом — радше швидко зростальним торгово-ремісничим центром, якому вже ставало затісно в межах старих парафій. Саме тому в 1709 році тут почали будівництво нової церкви Святого Філіпа за проєктом англійського архітектора Thomas Archer.
Цікаво, що собор, який нині асоціюється з вікторіанськими вітражами та прерафаелітами, спочатку був доволі скромною, стриманою бароковою церквою.
Статус собору храм отримав лише в 1905 році, коли було створено окрему Бірмінгемську єпархію. Річ у тім, що XIX століття принесло Бірмінгему фабрики, залізниці, нові квартали й величезну кількість населення.
До того ж вікторіанське суспільство, втомлене від машинної одноманітності, раптом відкрило для себе середньовіччя. І хоча сам St. Philip’s Cathedral не був готичним собором, ідея додати до нього вітражі виглядала цілком логічною: храму бракувало того емоційного й візуального ефекту, який уже став майже обов’язковим для сакральної архітектури XIX століття.
У 1880-х роках до роботи над вітражами залучили Edward Burne-Jones — уродженця Бірмінгема й одного з найвідоміших художників прерафаелітського кола. Виготовленням займалася майстерня William Morris, яка на той момент уже фактично стала символом британського руху Arts and Crafts.
Burne-Jones розробляв композиції та фігури, майстерня Morris відповідала за технічне втілення, кольори й саме виробництво скла. У результаті вітражі стали не просто частиною інтер’єру, а майже окремою системою сприйняття простору. Вони змінювали атмосферу собору залежно від погоди, часу доби й навіть британського сонця, яке, будемо чесними, не так уже й часто балує Англію своєю присутністю.
Демонтаж вітражів під час Другої світової війни
Коли нині дивишся на прекрасні вітражі Birmingham Cathedral, важко в це повірити, але вони взагалі могли не дожити до XXI століття. І цього разу справа не у вікторіанській моді, зміні архітектурних смаків чи черговій британській реформі. Найбільшу загрозу для них створила Друга світова війна.
Після початку німецьких бомбардувань у британських містах дуже швидко зрозуміли, що війна погано впливає на історичну спадщину. Особливо на дуже крихку, яка складається з тонкого кольорового скла. Бірмінгем, як один із головних промислових центрів Великої Британії, був цілком очевидною ціллю для Люфтваффе.
Саме тому ще на початку війни в соборі St. Philip’s Cathedral ухвалили рішення демонтувати знамениті вітражі Edward Burne-Jones. Ідея була доволі прагматичною: якщо залишити їх на місці, перша ж серйозна вибухова хвиля перетворить вікторіанський шедевр на кілька тисяч кольорових уламків. Як показав час рішення було вірним. Воно дозволило буквально врятувати шедеври декоративно-прикладного мистецтва.
Процес демонтажу був складним і майже ювелірним. Кожен елемент потрібно було обережно зняти, промаркувати, запакувати й перевезти в безпечне місце. Фактично вітражі тимчасово «розібрали», щоб дати їм шанс пережити війну. І це рішення виявилося абсолютно правильним.
Після війни: щасливе повернення шедеврів
Як відомо, під час бірмінгемського Blitz місто зазнало серйозних руйнувань. Німецькі бомбардування 1940–1943 років пошкодили тисячі будівель, а центр міста місцями виглядав як простір суцільної руїни.
До слова, постраждав і собор St. Philip’s Cathedral — вибухи пошкодили будівлю, вилетіло звичайне скло, ба більше, частина інтер’єру потребувала відновлення. Але головна подія відбулася раніше: вітражі демонтували, їх там уже не було.
І лише після завершення війни вітражі Burne-Jones повернулися на свої місця як нагадування про не лише промисловий, а й культурний Бірмінгем.
Джерела: