У 2024 році в Британії відзначалися дві знаменні річниці страйків шахтарів. Перший страйк відбувся 1974 року, другий тривав з 1984 до 1985. Другий страйк був пов’язаний із наміром консервативного уряду Маргарет Тетчер закрити збиткові більш як 20 шахт, щоб не витрачати на їх утримання гроші платників податків. 1 березня 1984 року Національна вугільна рада несподівано оголосила про закриття вугільної шахти Кортонвуд у Південному Йоркширі, яке мало б відбутися на початку квітня того ж року. Менш ніж через тиждень шахтарі Кортонвуда оголосили страйк, поклавши початок одному з найзначніших промислових конфліктів XX століття. Страйк швидко поширився вугільними родовищами, поляризував країну та залишив певний спадок у колишніх шахтарських громадах. Більш детально про конфлікт читайте на birmingham-future.com.
Причини страйку
У ті роки вугільними шахтами країни керувала Національна вугільна рада, яка, до всього, і розподіляла вугілля. Саме ця організація виступила з ініціативою закрити 20 кар’єрів, які, на її думку, були збитковими. Але шахтарі, які працювали на цих родовищах мали іншу думку. До прикладу, колишній шахтар Артур Скаргілл, тодішній президент Національної спілки шахтарів, був певний, що жодну шахту закривати не можна, якщо в ній є хоч якісь запаси вугілля.
Він стверджував, що насправді план уряду був ще більш глобальним — мова йшла щодо закриття понад 70 підприємств. До слова ця здогадка тодішнього президента Національної спілки шахтарів знайшла своє підтвердження у 2014 році. Саме тоді були оприлюднені старі документи кабінету міністрів.
Національний страйк розпочався на вугільній шахті Кортонвуд у Південному Йоркширі 5 березня 1984 року після того, як шахтарі дізналися, що Національна вугільна рада хоче прискорити плани щодо закриття їхньої шахти. Двома тижнями раніше шахтарі вугільної шахти Полмейс у Стірлінгширі також оголосили страйк проти закриття підприємств. Страйки виникнули й в інших місцях, після чого Національна спілка шахтарів оголосила національний страйк. Уже 12 березня 1984 року, попри те, що не було проведено національного голосування шахтарі Великої Британії масово не вийшли на роботу.
Шахтарі на вулицях
У жовтні 1984 року Верховний суд визнав страйк незаконним, оскільки він не дотримувався правил Національної спілки шахтарів, хоча ще минулого місяця Верховний суд Шотландії прийняв із цього питання зовсім інше рішення, визнавши страйк законним у Шотландії. Але ці рішення вже ні на що не впливали. Шахтарі вийшли на вулицю. Це була громадянська війна, яка тривала цілий рік, остання велика промислова битва Великобританії та вирішальний і поворотний момент у політичній історії країни.
Страйк шахтарів 1984–1985 років поляризував країну, як мало що інше до чи після, різко розділивши цілі громади, класи, Вестмінстер і багато сімей. Тогочасний президент Національної спілки шахтарів Артур Скаргілл був тією людиною, яка була готова вести найзапеклішу кампанію захищаючи робочі місця своїх членів.
На противагу тогочасна прем’єр-міністрка Торі Маргарет Тетчер була суворим політиком, вона була готова покласти всю свою кар’єру на перемогу, над тими, кого вона ще називала «внутрішнім ворогом». Після початку страйку в Йоркширі на початку березня 1984 року, вже за кілька днів половина шахтарів країни вийшли на знак протесту проти закриття шахт. Останньою краплею, після якою шахтарі пішли на цей крок стало оголошення голови Національної вугільної ради Ієна МакГрегора про те, що чотири мільйони тонн потужностей буде виведено з галузі. Саме це мало б призвести до втрати 20 000 робочих місць.
Летючі пікети
Відомо, що в 1983 році в країні було понад 170 шахт, на яких працювало 187 000 осіб, причому найбільша концентрація шахт і шахтарів була в Йоркширі, Ноттінгемширі та Південному Уельсі. Хоча є деякі суперечки щодо загальних цифр, на піку страйку щонайменше 142 000 шахтарів брали в ньому участь. Підтримка страйку, була особливо сильною в Йоркширі, Шотландії, Кенті та Південному Уельсі, найменшою — у Лестерширі, Ноттінгемширі, Південному Дербіширі та Вест-Мідлендсі.
Більшість із майже 190 000 шахтарів Великобританії невдовзі були втягнуті в цю щоденну рутину пікетування біля вугільних шахт, робота на більшості із яких до того часу вже припинилася. Під час страйку приблизно 20 000 людей отримали поранення або були госпіталізовані, включаючи самого Артура Скаргілла, а близько 200 сиділи у в’язниці або під вартою. На пікетах загинули двоє чоловіків.
Під час протестів шахтарі застосовували, так звані Летючі пікети. Групи страйкарів, особливо з йоркширів, їздили зі своїх вугільних родовищ до районів, де страйк був найслабшим. Частково це було зроблено для того, щоби підтримати тих шахтарів, які страйкують меншими силами, наприклад, у Ноттінгемширі та Лестерширі.
Також ці групи пробували посприяти закриттю шахт, які не підтримували страйк і продовжували працювати. Використання летючих пікетів Національної спілки шахтарів викликало суперечки та призвело до найбільших зіткнень із поліцією, яка зупиняла шахтарів на автомагістралях та повертала до своїх районів.
Під час страйку спостерігався високий рівень насильства, зокрема, в Оргріві, Оллертоні, Малтбі та Ізінгтоні. Поліція мала свій план — план Рідлі, який передбачав створення мобільних поліційних загонів, навчених боротися із заворушеннями, розробив шаблон для поліційної діяльності. Поліція була призвана з усієї країни, часто з районів, де не було традицій видобутку корисних копалин і не було розуміння місцевої громади, що робило протистояння більш нестабільними. Тактика боротьби з масовими заворушеннями призвела до численних втрат з обох сторін, і часто офіцери приховували свої поліційні номери, щоб уникнути ідентифікації.
Згодом страйк припинився, оскільки тисячі шахтарів повернулися до роботи, не маючи змоги прогодувати свої сім’ї та, відчуваючи принизливу поразку. А саме 3 березня 1985 року, після рішення незначної більшості виконавчого комітету Національної спілки шахтарів, шахтарі повернулися до роботи, на багатьох шахтах працювали з банерами та стрічками. З розвитком страйку труднощі, які переживали шахтарі, посилилися. Активи Національної спілки шахтарів були заморожені в жовтні 1984 року, і вони дедалі більше залежали від добровільних внесків.
Підсумки страйку
Нині всіх тих шахт Мідленда, на яких багато років тому влаштовувала пікети Національна спілка шахтарів, більше немає. Беддеслі, Бірч-Коппік, Доу-Міл, Літтлтон, Лі-Холл та всі інші шахти закриті, а торгівля, на якій колись працювали десятки тисяч, стала фактичною приміткою в промисловій історії Вест-Мідленда.
За дуже короткий термін програму закриття шахт було повністю виконано. До 1994 року тільки 15 зі 174 шахт залишалися відкритими, і зараз у Великобританії залишилося лише дві шахти. Прогнози Скаргілла в основному виправдалися. Масове безробіття та соціальні злидні спустошили села, які страйкували, і багато страйкарів більше ніколи не працювали у цій галузі.
Однак інші перекваліфікувалися, дехто активно залучився до політики, як депутати місцевих рад і парламенту. А ще одним із позитивних наслідків страйку стало розширення прав і можливостей жінок. Культура шахтарських громад продовжує жити завдяки традиціям духових оркестрів та щорічним подіям, як-от гала-концерту Даремських шахтарів.
Джерела: